Казкотерапія

КАЗКОТЕРАПІЯ ДЛЯ МАЛЯТ

Казки супроводжують людину все її життя: вона їх чує від народження, лише зміст казок із віком змінюється. І дорослі, при нагоді, не відмовляються від казки, адже вона допомагає їм усвідомити своє місце у світі. А малюкам казка допомагає зрозуміти складні дорослі поняття — що таке добро і зло, віра в себе та людей, дружба, порядність, відданість, сміливість, чесність... Цей перелік можна продовжувати безкінечно. Пропоную авторські казки для малят.

Мабуть, немає людини, яка б не любила казки. Ті, кого не цікавлять класичні варіанти казкових історій, дивляться бойовики, фільми жахів, читають детективи, любовні романи й фен-тезі. А що ж це, якщо не сучасні казки?

Людям властиво обмінюватися історіями. Для того, щоб їх розповісти або послухати, ми збираємося за святковим столом, дивимось шоу по телевізору. А скільки казок створює більшість із нас у своїй уяві? Деякі з них навіть випускаємо у справжнє життя.

КАЗКА ПРО СЕРДИТЕ ЛЕВЕНЯ

(для агресивних малят)

Жило собі на світі Левеня, не велике й не мале, руде. Мало гарні жовті очі. довгі жорсткі вуса, сильні лапи й довгий хвіст. Але було воно дуже дуже сердите: рідко посміхалося, нікого ніколи не жаліло, бо вважало, що для того, щоб вирости справжнім Левом цього робити не можна.

Одного разу гуляло Левеня лісом і побачило, як звірята грають у м'яч. М'ячик весело стрибав від Жирафика до Кабанчика, від Кабанчика до Жабеняти, від Жабеняти до Зебри.

Левеня спритно вистрибнуло в коло та схопило гарний м'яч лапами. Всі звірята завмерли на місці від несподіванки.

— Віддай, будь ласка, нашу іграшку,— попросило Жабеня.

— Не віддам.— прогарчало у відповідь Левеня.

— Віддай, — попросила Зебра. Левеня лише похитало головою й гаркнуло ще голосніше.

—Якщо так. — сказав Кабанчик, — то ми самі заберемо м'ячу тебе!

— Тільки спробуй,— гаркнуло Левеня й випустило великі й гострі пазури.

— Ось і спробую,— відповів Кабанчик та й став підходити до Левеняти, роздуваючи ніздрі на своєму п'ятачку.

— Стій, Кабанчику, стій,— квакнуло Жабеня.— не треба. Але він того не чув. Підбігши до Левеняти, Кабанчик спробував відібрати м'яч. Та тільки нашкодив ще більше... Звичайно, Левенятко було спритнішим і високо підстрибнувши, перескочило через Кабанчика ще міцніше стиснувши пазурами м'яч. І раптом: ба-бах!!! — щось так голосно грюкнуло, що всі малята злякалися, навіть Левеня. Коли все стихло. й звірята розплющили очі, то побачили, що м'ячик лопнув, і 3 нього виходить повітря: ш-ш-ш!!! Звірята дуже засмутилися, а Жабенятко навіть заплакало. Левеня задоволено гаркнуло:

— Це вам за те, що гралися без мене! І вигнувши спину зникло в гущавині лісу.

На жаль. Левеня чинило так не вперше. Воно часто ображало інших звірят, його не кликали до веселих ігор, бо боялися, що він когось образить чи ще гірше — вдарить гострими пазурами.

Але й Левеня не було задоволене, з часом йому стало сумно самому й захотілося з кимось пострибати через струмок, побігати навипередки, але нікого не було видно й чутно.

Раптом перед ним з'явився яскравий Метелик. Він змахував крильцями, ніби запрошував із собою на прогулянку. Левеня підстрибнуло від задоволення:

—А-а-а, ось кого я зараз упіймаю — вигукнуло Левеня й спробувало вхопити Метелика. Та дарма. Метелик змахнув крилами і сів на іншу квітку.

— Р-р-р! — заревіло Левеня,— не жартуй зі мною! Дожену, впіймаю та з'їм!!! І погналося за Метеликом. А той, легко змахуючи крильцями, полетів до лісу, сідаючи то на одну квітку, то на іншу. Левеня остаточно розсердилося і, голосно рикаючи, стрибало через кущі, намагаючись упіймати прудкого Метелика. Та ось раптом чомусь стало

дуже темно, і Левеня заревіло від болю. Ви запитаєте, що сталося? Просто наш малий злюка впав у величезну мисливську яму та поранив лапу. І^

— Ой-ой-ой!!! Як боляче! Як темно!

злякано плакало Левеня. — Що ж мені тепер робити? Яма така глибока, я не зможу з хворою лапою вистрибнути з неї... Воно підняло вгору свою велику голову з жовтими очима, повними сліз. Високо в небі пливли білі-білі хмаринки, сяяло яскраве сонечко, було чутно як співають птахи. Левенятко сіло на дні ями й голосно-голосно заплакало.

— Гей! Ти чого плачеш? — почулося раптом згори.

Левеня підняло свої великі жовті очі, які світилися в темряві, й побачило того самого Метелика, через якого опинилося в такій ж скруті.

—Чого тобі,—буркнуло Левеня Метеликові,— посміятися з мене прилетів?

—Дуже боляче? — співчутливо запитав ^ Метелик.

— Дуже!!! Можеш радіти, — ображено відповіло Левеня.

Метелик сидів мовчки, лише повільно складав та розгортав свої веселкові крила.

— Я допоможу тобі,— раптом вигукнув він. — Я вже придумав як!

— Та що ти можеш, адже ти такий маленький і слабкий,— сумно зітхнуло Левеня.

— Зачекай, я зараз! — і Метелик зник у синьому небі.

— Ну, ось... І цей мене кинув! Всі мене кидають. Мене ніхто не любить, друзів у мене немає. Цікаво, а як це мати друзів? Добре це, чи погано — я ж не знаю, — розмірковувало вголос Левеня.

• Ось він! — знову почувся чийсь голос згори.
• — Ти повернувся! — з полегшенням зітхнуло Левеня, й підняло до неба очі.

Зверху на нього дивилися Жирафик, Кабанчик, Жабеня, Зебра й маленький Метелик.

— Що, поглузувати з мене прийшли,— ображено мовило Левеня.

— Еге ж, яка глибоченна, моєї шиї не вистачить,— сказав Жирафик,— що ж робитимемо?

Левеня здивовано спостерігало за тим, що відбувалося нагорі.

— Ква-ква, он невелике деревце. Якщо його зігнути воно може дістати до дна ями,— вигукнуло Жабенятко.— тільки я не зможу один цього зробити.

— Ми зараз,— крикнув Кабанчик і підморгнув Зебрі.

Нагорі все стихло, лише Метелик лагідно дивився на нещасне Левеня.

— На, тримай,— і наш маленький герой побачив, як до ями почало опускатися тоненьке деревце,— чіпляйся мерщій, — закричав Метелик.

Левеня, не розуміючи, що відбувається обома великими лапами й гострими пазурами щосили вхопилося за гілки та листя. А потім йому здалося, що він уміє літати, як Метелик: синє небо й сонце стали наближатися так швидко, що Левеня й незчулося, як опинилося нагорі, — бум! — і воно гепнулося у траву серед квітів. Тут було тепло, а не так, як у ямі — сиро й холодно, до того ж ще й страшно.

Навколо стояли всі звірята й розгублено дивилися на нього.

— Чому ви на мене так дивитеся? — тихо запитало Левеня.

— А ти не будеш гарчати? — запитала Зебра.

— І дряпатися своїми пазурами? — злякано перепитав Жирафик.

— І хапати великими лапами? — тихенько проквакало Жабеня.

— Ні, мабуть, не буде,— посміхнувся Метелик.

— Ні, не буду, правда... — винувато мовило Левеня.

— Тоді є пропозиція погратися в доганялки! — закричав радісно Кабанчик.

— І мене візьмете? — здивовано перепитало Левеня.

—Так!!!—відповіли всі хором. І всі разом побігли до прозорого струмка. Звірята довго ще гралися та веселилися, й дружно сміялися, коли всі перегони завжди вигравав маленький Метелик, а у грі в хованки ніколи не вдавалося відшукати зелене Жабеня в зеленій траві. Всі так стомилися. що відпочивати під велике дерево вже ледь добрели, а Левеня йшло й думало, що воно тепер точно знає: друзі — це добре, й тепер вони в нього є!!!

КАЗКА ПРО ПОЛОХЛИВЕ ЗАЙЧЕНЯ

(для тривожних та невпевнених)

Жив собі на світі Зайчик. Маленький, гарненький, із довгими вухами та куцим хвостиком. Дружив він із жабенятами, що мешкали у величезному зеленому болоті. І все було б добре, якби він так не боявся всього на світі: хрусне в лісі гілка, каркне ворона, упаде з гілля листок, а наш Зайчик аж тремтить весь. А про Лисицю й Вовка годі й говорити, про них Зайченя навіть думати боялося.

Якось літом навіть Мишки злякався. Сіроманка додому поспішала, діточок малих годувати, а Зайчик, як завжди, від Лисиці ховався у високій траві. Ось тут вони й зустрілися з Мишкою.

— Ой. матусю-ю-ю!!! — закричав Зайчик,— рятуй мене!

— Чого ти кричиш, дурнику, це ж я, Мишка-Сіроманка! — здивовано вигукнула Мишка.

Зайчик увесь стиснувся в маленький клубочок і не міг від страху очі розплющити.

— Пі-пі-пі,— пропищала Мишка,— Зайчику, це ж я! Подивись.

Малюк розплющив оченята й побачив стару знайому. Вона стояла перед ним та посміхалася.

— Як же ти мене налякала,— з полегшенням видихнув Зайчик,— а більше тут нікого немає? — Злякано озираючись на різні боки,— запитав він.

—Ні, нікого,—відмовила Мишка,—гайда зі мною, малюків допоможеш нагодувати.

— А якщо Лисицю чи Вовка зустрінемо,— тихим, тремтячим голосом запитав Зайчик.

—Хі-хі-хі,— який ти боягузик,— засміялася Мишка,— нікого ми не зустрінемо, адже он моя нірка, ходімо!

— І справді, а я й не помітив.— посміхнувся Зайчик.

Пригрівало тепле сонечко, цвірінькали пташки, лагідний вітерець гойдав траву на галявині. Мишенята наїлися й захотіли гратися.

—Зайка, гайда гратися разом? —покликали вони свого друга. І все товариство побігло до старого пенька на галявині.

— Ну, сідайте, де ви там? — покликав він мишенят. Малеча вчепилася Зайчикові за шубку, а він почав стрибати через пень:— Раз-два. раз-два. Мишенята сміялися й просили пострибати ще. А потім вони залазили на спинку Зайчикові й з'їжджали з нього, немов діти з гірки. Зайченя навіть на деякий час забуло про те, що постійно всього боїться. Скоро сонечко почало сідати за обрій, і мама Мишка покликала малюків додому. Зайчик попрощався з веселою родиною й попрямував до своєї пухнастої ялиночки» під якою він спав теплими літніми ночами. По дорозі побажав жабенятам спокійної ночі й стрибнув під лапату гілку.

Мабуть, наш герой таки лишився би на все життя страхополохом, якби не один випадок.

Настала зима, дуже сніжна та морозна. Зайчик поміняв свою сіру шубку на сніжно-білу й тепер став зовсім непомітним на свіжому сніжку. Це була велика перевага:

ні Лисиця, ані Вовк тепер його не бачили, якщо він сидів тихо й не рухався. Він навіть боятися став менше, бо Лисиця з Вовком тепер рідше виходили з своїх домівок, кому ж охота лапи відморозити? Лише сумно було в зимовому лісі: птахи не співали. тільки інколи каркали ворони та стукав по корі дятел: жабенята поснули на дні ставка на цілісіньку зиму й уже не веселили Зайчика смішними пісеньками. Сумно.

Тихо. Холодно.

Інколи, коли день видавався сонячним, гратися виходили веселі мишенята й стрибали по сніжку разом із Зайчиком.

Та якось наш Зайка прокинувся від голосного писку, це злякано пищали його маленькі друзі. По галявині за ними ганялася руда Лисиця. Від голоду вона вже ладна була гризти кору з дерев, аж тут побачила мишенят, що бігли до Зайки в гості.

Хижа Лисиця клацала своїми великими зубами так голосно, що навіть під зайчиковою ялинкою було чути. Як Зайченя злякалося!!! Аж дихання у нього перехопило. Та раптом він побачив, як Лисиця наздоганяє найменше мишеня, ось-ось схопить!

Мить — і Зайка вистрибнув із-під ялини:

— Гей ти, Рудохвоста, відчепися від малечі!!! І де в нього та сміливість узялася? — тільки Зайчик про це зараз не думав. — Ану, спробуй, дожени мене! І дременув по галявині щодуху. Лисиця облизнулася:

— Як мені поталанило,— пристойний сніданок за стільки днів,— і не роздумуючи, кинулася за Зайченям.

Скільки вона ганялася за ним — невідомо, але дуже швидко Зайчик почав відчувати, як мерзнуть його лапки, і як вони поволі перестають його слухатися. Він вже чув. як важко дихає Лисиця. Мишенята від страху закрили лапками оченята, вони не могли дивитися, як їх найкращого друга впіймають! з'їдять.

— Ось і смерть моя прийшла,— прошепотів Зайчик, ухиляючись який уже раз від Лиски. Та високо-високо підстрибнувши, заплющив очі.

Довкола стало тихо-тихо... Зайка відкрив одне око, потім інше й раптом зрозумів, що лежить він під великим сніговим кучугуром, а Лисиці немає! Від пухнастого снігу він чхнув і потихеньку визирнув назовні. Лисиця бігала по галявині, клацала зубами від люті:

—Та де ж він подівся? Невже доведеться знову спати голодною? Шукала Руда Зайчика, шукала та дарма — пухнастий сніг добре сховав його.

Зрозуміло Зайченя, що не бачить його Рудохвоста на білому сніжку, та й нюхом не чує, бо дуже добре його завалило.

Побігала Лиска, побігала та й геть пішла.

Посидів ще Зайчик трішки тихенько та й вистрибнув на галявинку. Сніжок виблискував на сонечку, і Зайчикові здалося, що він навіть не такий холодний, як раніше. Аж тут з'явилися мишенята:

— Пі-пі-пі,— Зайчику-Любчику, якби не ти, переловила б нас усіх руда розбійниця!!! Ти такий сміливий та спритний, ми тебе так любимо й пишаємося тобою!

З того часу наш герой став боятися вже менше й зрозумів одну дуже важливу річ:

потрібно лише спробувати бути сміливішим, зробити перший крок, і сміливість почне з'являтися сама собою!

А ти хочеш зробити такий крок назустріч сміливості?       .

Тоді почни з найпростішого: (тут можна запропонувати, наприклад, наступного разу голосніше відповідати на заняттях або розповісти всім дітям віршик, або зіграти роль сильного героя у грі-драматизації, залежно від індивідуальних особливостей невпевненого малюка).

КАЗКА ПРО САМОТНЬОГО ЇЖАЧКА

(для малюків, яких не приймає дитячий колектив)

У великому й гарному лісі жив собі їжачок. Та от біда — не мав він зовсім друзів... Сміялися з нього всі звірята через те, що він не такий пухнастий, як вони. Глузували з того, що він маленький та сірий, колючий та на коротеньких ніжках, навіть із того, що коли він згортався клубочком, то був ще й товстий!

Ви навіть уявити собі не можете, які жахливі прізвиська вигадували для нього щодня звірята: Ведмедик, Білочка, Зайчик та інші. А одного разу зробили навмисно для Їжачка таку капость: вирили глибоку яму, загорнули її опалим листям   та гілками й покликали Їжачка гратися та й заманили до ями. Звичайно, малий впав туди й дуже забив лапку. А наступного дня звірята ще дужче сміялися з того, що він кульгав на хвору лапку, й від цього його хода стала схожа на качину. Образився Їжачок і пішов геть у гущавину лісу. Йшов він, йшов та раптом зрозумів, що заблукав. Спробував визирнути через густу траву, щоб шлях розгледіти, та дарма— лапки ж коротенькі, та й сам він маленький. Кликати на допомогу нікого, друзів немає...

А звірятам стало зовсім нічого робити, бо зник той, із   кого вони постійно глузували. Знущатися не було з кого. й недавні друзі геть пересварилися. Вони почали висміювати один одного.

— Чого це ви з мене смієтеся?! — обурився Ведмедик. — Я ж не їжачок якийсь! — І раптом Ведмежа зрозуміло та навіть здивувалося, якими влучними й точними були його слова. Саме в цю мить він опинився на місці Їжачка.

— Клишоногий! Клишоногий! — кричали разом Білочка та Заєць. 

—Припиніть!

Але звірята не вгамовувалися. Вони знайшли собі нову жертву для своїх негарних жартів. Зрозумівши це. Ведмедик образився й пішов від них геть.

«Ось і немає в мене друзів, нікому я тепер не потрібен,— сумував він». Сльози застилали йому очі. й він не помітив, як перечепився і впав. вдарившись дуже боляче.

— Ой-ой-ой! Як боляче! Допоможіть!

Але довкола було тихо-тихо, ніхто не поспішав йому на допомогу, і знов він згадав Їжачка. Як йому, мабуть, було боляче й самотньо.

А тим часом Їжачок намагався віднайти дорогу додому. Побачивши Ведмедика він дуже зрадів, що хоча б хтось нарешті зустрівся йому на шляху.

«Зараз він почне з мене сміятися, що

я такий вайлуватий та клишоногий»,— подумав Ведмедик. Але замість цього Їжачок лагідно посміхнувся та погладив лапкою забите місце. Біль одразу вщух, а Ведмедику стало дуже-дуже соромно за свої попередні вчинки щодо Їжачка.

— Я ніколи тебе більше не скривджу! —

промовив він.

— Що я можу для тебе зробити?

Дізнавшись, що Їжачок заблукав у лісі. з радістю провів його додому. Дорогою вони багато розмовляли та сміялися. А Ведмедик зробив для себе важливе відкриття, що не обов'язково насміхатися з того, хто зовні

не схожий на тебе для того, щоб розвеселитися.

Наступного дня, побачивши їжачка та Ведмедика разом.— Білочка закричала:

— Дивіться! Клишоногий розмовляє з Колючкою!!!

— Які ж вони смішні, хі-хі-хі! — підтримав її Зайчик.

— Не ображайте мого друга,— заступився за їжачка Ведмедик. — Якби ви мене не образили, то я б ніколи не дізнався, що їжачок вміє лікувати хвороби.

—Ну, то й що,—вигукнув Зайчик.—Ми зі зрадниками не граємося!

— Але ж це ви мене образили, а не я вас,— відповіло Ведмежа, та я на вас зовсім не ображаюся, завдяки вам я дізнався, що не обов'язково ображати когось тільки за те, що він не схожий на всіх нас.

— А, ну вас,— вигукнула Білка.— Ходімо, Зайчику, на пташок колючками кидатися!

— Вони так нічого й не зрозуміли,— зітхнув Ведмедик.

— Не засмучуйся,— заспокоїв його Їжачок. — Вони все зрозуміють, навіть швидше ніж ти думаєш.

Зайчик та Білочка ганяли Сороку й не помітили, як опинилися біля лісового болота, і раптом: «Бульк!» — Зайчик провалився у трясовину. ^

— А-яй-яй! — закричало злякане Зайченя. —Білочко, рятуй мене мерщій, бо затягне мене під воду!

— От дурник косоокий, де були твої очі? — вигукнула Білочка. — Як я тебе тепер витягатиму? Ти великий і важчий за мене, не варто й намагатися,— і обернувшись, пострибала геть.

Бідненький Зайчик, як йому стало страшно й образливо: «Тепер я втоплюся в цьому болоті і нікому мене врятувати!».

— Буль-буль, рятуйте, хто може!!! — з останніх сил закричав Зайчик, вже й не сподіваючись на допомогу.

— Тримайся! Сіренький! — раптом почулося звідкись.

Зайченя озирнулося й побачило, як Ведмедик простягнув йому довжелезну палицю.

—Чіпляйся, мерщій!!! —кричав Їжачок. Зайчик навіть опам'ятатися не встиг, як опинився на березі. Адже недарма Ведмідь вважається найсильнішим у лісі. Зайченя обтрусило мокру шубку й геть стало схожим на Їжачка, бо хутро від води трохи злиплося й тепер стирчало на різні боки» як голки.

—Який ти кумедний,—засміялися їжачок та Ведмедик.

— Вирішили мені помститися?— ображено запитав Зайчик і від сорому за минулі справи опустив очі.

— Що ти,— відповів їжачок,— ми просто щасливі, що встигли вчасно й змогли допомогти тобі! А сміємося тому, що ти зараз геть схожий на мене, хі-хі-хі.

— Як то на тебе? — і Зайченя почало оглядати себе з усіх боків. —Ай справді,— ледь зміг вимовити Зайчик і залився веселим сміхом, побачивши нащо перетворилася його пухнаста шубка.

— Їжачок, Ведмедику, ви не сердитеся на мене? — раптом запитав Зайчик. — Я так хочу з вами дружити, адже ви врятували мені життя, навіть не звертаючи уваги на те, що я так погано ставився до вас обох.

— Зайчику, ми будемо дуже раді з тобою товаришувати, адже ти знаєш стільки цікавих ігор,— відповів Ведмедик.

І всі разом весело покрокували на велику галявину гратися.

Тим часом Білочка сиділа у своєму дуплі сама-самісінька. «Як це Їжачок міг так довго бути зовсім один, без друзів? — розмірковувала вона,— мені самій так сумно».

Раптом, почувши голоси на галявині, вона визирнула з дупла й подивилася вниз. Побачивши, що Їжачок, Ведмедик і Зайчик разом, від здивування ледь не впала додолу. Так і дивилася на них із відкритим ротом. Їй так захотілося погратися з ними, але чомусь саме зараз їй стало соромно, вона пригадала, як насміхалася з маленького їжачка та вайлуватого Ведмедика, як покинула напризволяще пухнастого Зайчика на болоті й зрозуміла, що тепер, мабуть, ніхто з них не захоче з нею дружити. І після таких думок, заплакавши, повернулася до своєї хатки та й вирішила сидіти вдома.

— Іди до нас. Білочко,— побачивши її, крикнув Ведмедик, але вона сховалася в дуплі.

Через деякий час їй стало зовсім нестерпно слухати, як весело гракщ»ся її колишні друзі. І вона спустилася до них. Ти хочеш знати, що сталося далі? У лісі з'явилася команда Рятівників, що поспішають на допомогу тим. хто потрапив у біду. Рятівники дружать і зараз, тому що в цій команді кожен зайняв своє особливе місце; кожен знає, що завжди може розраховувати на надійне плече друга: кожен приймає іншого таким, яким він є.

Якщо проблема стоїть гостро, цю кажу може прочитати вихователь або психолог, обговорити її з дітьми, наприклад:

— Що я порадив би їжачкові, щоб із нього не насміхалися;

— Такі їжачки. Ведмедики, Білочки та Зайчики живуть серед нас, і ми самі можемо опинитися на їх місці. Отже, що ми робитимемо, якщо...

ЗАЙЧЕНЯ-ЧОМУСИК

(казка для батьків, чиї діти ставлять багато запитань)

За мотивами казки А. Смирнової

Жив-був собі в одному лісі зайчик на прізвисько Чомусик. Але як тільки він виходив погуляти, всі навколо від нього ховалися. Тільки не подумайте, будь-ласка, що зайчик був злий і задиркуватий. Ні, він нікого не ображав, ні з ким не сварився й не бився. Просто він ставив забагато запитань усім, кого зустрічав на своєму шляху, за що й отримав таке прізвисько. Здавалося, немає нічого поганого в тому, що малюк хоче все про все знати. Але коли хто-небудь починав відповідати на запитання. то не помічав, як швидко плине час, не встигав зробити заплановані справи, стомлювався, сердився й починав страждати від головного болю.

Коли зайчик лишався один. і не було кому ставити запитання, він спілкувався з Грибами, адже вони. якщо не встигали сховатися, не могли втекти від нього.

Та ось, одного разу, малюк пристав до Мухомора. Навіть не привітавшись, одразу почав запитувати:

— Мухомор, а Мухомор, чому в тебе такий капелюшок?

—Не знаю. —— Чому не знаєш?

——Яз ним виріс.

—А чому ти виріс саме з таким капелюшком?

—Тому, що у всіх моїх родичів такі капелюшки. "

—А чому?

—Тому що ми—Мухомори.

—А чому ви Мухомори?

—Тому що у нас такі капелюшки! — ледь не плачучи, вигукнув Гриб.

— Так чому у вас такі капелюшки?

— Та тому, що у всіх Мухоморів червоні

капелюшки з білими цятками. Що ж тут незрозумілого?!

— Багато чого. Я так і не зрозумів, чому у Мухоморів...

— Досить!!! У мене вже голова болить, Йди краще до Сироїжок і запитай, чому їх так звуть?

Зайчик пішов, а Грибок розбудив свою маму.

— Мамо,— сказав він, відчувши впливі Зайченяти. — А чому в нас такі капелюшки?

—А ти хіба не знаєш?

— Знаю, це спадковість.

—Тоді навіщо запитуєш?

—Цікаво, чому така спадковість?

—Тому що такими нас створила природа. Подивись, як багато грибів у нашому лісі й усі з різними капелюшками.      |

— Це тому, щоб відрізнятися один від одного? — перепитав Мухоморчик.

— Можливо,— відповіла мама,— уяви собі, якби в лісі крім нас не було інших грибів, із квітів були б лише ромашки й ніяких тварин, крім зайців. Як стало б одноманітно та сумно.

Мухомор зітхнув.

— Якби тут бігали тільки зайці, я би з глузду з'їхав.

— Вони тебе ображають?

—Та є тут один... Все «чому», та «чому». Я стомився відповідати на його безкінечні запитання. Причепився сьогодні: «Чому ти такий, чому Мухомор?». І ніяка відповідь його не влаштовує. На будь-яку відповідь в нього є нове запитання.

—Але це ж добре. Значить, він усім цікавиться.

—Я теж цікавлюся, але ж ти не сердишся, а я не перепитую багато разів про одне й те саме.

—Ти просто не терплячий.

— З ним ніякого терпіння не вистачає. Він навмисно мене злить. Усі звірята від нього тікають. Може, він просто дурненький і нічого не розуміє?

— Ні, дурник не може ставити стільки запитань. Причина не в зайчикові, а в нас самих.

—І в мені?

—І в тобі, але я підкажу тобі одну хитрість, яка допоможе зробити ваші розмови цікавими, й ти перестанеш на нього сердитися.

— Так. я. як тільки його бачу, одразу гілочками прикриваюся, щоб він мене не помітив.

— Слухай уважно. Коли заєць у тебе про щось запитає, не відповідай йому одразу, а запитай, що він сам думає з цього приводу або запропонуй подумати над питанням разом.

— Здрастуй,— сказав Мухомор. Зайчикові. що біг повз нього. Зайчик дуже зрадів і посміхнувся.

— А я думав, що набрид тобі вчора. Мухоморчик засоромився.

—Так ти з'ясував, чому в тебе такий капелюшок?

—А сам ти, як думаєш? Заєць здивувався.

—Не знаю, я й не думав.

—Тоді, може, подумаємо разом? Зайчик сів на пеньочок і склав лапки.

—Ти ж не їстівний гриб? Мухомор кивнув.

— Ось тому в тебе такий і капелюшок,— весело вигукнуло Зайченя. — Йде грибник по лісу, бачить твій капелюшок та знає, що перед ним не їстівний гриб.

—Так цікаво. Мені ця думка навіть у голову не приходила. Який ти, як я бачу, розумний.

Заєць зітхнув.

— Ніхто в лісі так не вважає. Я приставучий та набридливий.

— Це тому, що ти весь час ставив запитання й не думав, як на них відповісти.

— Невже ти думаєш, я став би запитувати, якби знав відповідь?!

— А мама говорить, що неможливо поставити питання, якщо в глибині душі не знаєш відповіді. Адже й про мій капелюшок ти вчора нічого не знав, а лише замислився — й здогадався. І в нас вже є дві відповіді на одне й теж запитання.

—А яка ж перша?

— Я вирішив, що своїми капелюшками ми відрізняємося від решти грибів.

—Яка ж правильна?

—І та, й інша.

—Хіба так буває? Декілька відповідей на одне запитання.

—Мабуть. А давай ще подумаємо разом над чимось і порахуємо, скільки знайдемо відповідей.

І стали Заєць та Мухоморчик шукати відповіді на різноманітні запитання. Вони довго розмовляли, сміялися, сперечалися. Було їм весело та цікаво.

Шановні батьки, поставтеся до запитань Вашого Чомусика так, як це зробив маленький Мухоморчик, і Ви матимете змогу почути цікаву, а головне власну думку  дитини!